Професійна етика педагога

           Педагогічні дії сьогодні привертають до себе багато уваги. Одні розглядаються як корисні, потрібні, доцільні, справедливі, інші – як шкідливі, непотрібні, недоцільні, несправедливі. Дана стаття є актуальною, оскільки ознайомившись з нею, читач матиме уявлення про професійну етику педагога і зможе відносно адекватно оцінити правильність чи неправильність вчинків педагога.

 Професійна етика — система конкретизованих моральних норм і принципів з врахуванням особливостей тої чи іншої професійної діяльності людей [2, c.45].

Педагогічна етика є самостійним розділом етичної науки, що вивчає особливості педагогічної моралі, з’ясовує специфіку реалізації загальних принципів моральності в сфері педагогічної діяльності, розкриває її функції, специфіку змісту принципів та етичних категорій. Також педагогічною етикою вивчається характер моральної діяльності вчителя і моральних відносин у професійному середовищі, розробляються основи педагогічного етикету, що являє собою сукупність вироблених у вчительському середовищі специфічних правил спілкування, манер поводження людей, що професійно займаються навчанням і вихованням.

Система педагогічної етики повинна показати, в чому полягає особливість ставлення вчителя до суспільства і суспільного прогресу, в чому специфіка вчительського патріотизму, гуманізму і сумлінного ставлення до праці, колективізму і чесності, правдивості та скромності.

Цілком очевидно, що основні вимоги моралі учителя не можуть не збігатися з вимогами моралі, не бути однаковими з моральними вимогами інших професій.

Проте особливості педагогічної праці породжують деяку специфіку норм моралі, які втілюватимуть в життя той чи інший принцип морального кодексу.

З’ясувати виникнення професійної етики – це простежити взаємозв’язок моральних вимог з поділом суспільної праці та виникненням професії[3, c.115]. На ці питання, багато років тому звертали увагу Аристотель, потім Кант, Дюркгейм. Вони говорили про взаємозв’язок поділу суспільної праці з моральними принципами суспільства. Уперше матеріалістичне обґрунтування цих проблем дали К.Маркс і Ф. Енгельс.

Виникнення перших професійно-етичних кодексів відноситься до періоду ремісничого поділу праці в умовах становлення середньовічних цехів у ХІ-ХІІ ст. Саме тоді вперше констатують наявність у цехових статутах ряду моральних вимог стосовно професії та характеру праці.

Однак ряд професій, що мають життєво важливе значення для всіх членів суспільства, виникли в далекій давнині, і тому, такі професійно-етичні кодекси, як "Клятва Гіппократа”, моральні становлення жерців, що виконували судові функції, відомі набагато раніше.

Філософами античного суспільства у своїх роботах висловлювалися деякі судження з питань педагогічної етики. Наприклад, Демокрит говорив про необхідність погоджувати виховання з природою дитини, про використання дитячої допитливості як основи навчання, про перевагу засобів переконання над засобами примусу. Платон сповідував ідею необхідності підпорядкування дітей волі вихователя і постійного контролю за ними, високої оцінки слухняності та використання методів покарання при непокорі. Аристотель вважав виховання справою державної важливості. І тільки Квінтіліан уперше поставив питання педагогіки на професійному рівні – його рекомендації являли собою узагальнення педагогічного досвіду, застерігали педагога від використання примусу, апелювали до здорового глузду і зацікавленості дитини в процесі навчання та результатів навчання.

В епоху середньовіччя суспільство не цікавили питання педагогічної етики через домінування релігії в питаннях навчання. В епоху Відродження ці питання одержали свій новий розвиток – у працях Монтеня (звертати увагу на особистісні якості наставника, враховувати схильності дитини, не вимагати беззаперечного прийняття ідей вчителя учнем); Каменського (акцент на доброзичливому відношенні педагога до тих, кого він навчає, критика формально-показового виконання вчительських обов’язків); Локка (приділяти увагу моральним відносинам між вихователем і вихованцем, не використовувати примусу і покарань).

Представники французької освіти трактували завдання морального виховання, формулювали вимоги до морального вигляду вчителя і висували свої етичні концепції, вважаючи рушійною силою прогресу освіту, науку і розум. Як вважав Руссо, вчитель повинен бути позбавленим людських недоліків і в моральному відношенні стояти вище суспільства. Німецькі просвітителі більш глибоко конкретизували вимоги до вчителя і критикували ізольоване від суспільства виховання[3, c.57].

Професійні види етики – це ті специфічні особливості професійної діяльності, що спрямовані безпосередньо на людину в тих чи інших умовах її життя і діяльності в суспільстві. Вивчення видів професійної етики показує різноманітність та різнобічність моральних відносин. Професійні моральні норми – це правила, зразки, порядок внутрішньої саморегуляції особистості на основі етичних ідеалів.

Основними видами професійної етики є: лікарська етика, педагогічна етика, юридична етика, етика вченого, актора, художника, підприємця, інженера і т.д. Кожен вид професійної етики визначається своєрідністю професійної діяльності, має свої специфічні вимоги в області моралі. Так, наприклад, етика вченого припускає в першу чергу такі моральні якості, як: наукову сумлінність, особисту чесність, і, звичайно ж, патріотизм. Юридична етика вимагає чесності, справедливості, відвертості, гуманізму (навіть до підсудного), вірності закону. Професійна етика в умовах військової служби вимагає чіткого виконання службових обов’язків, мужності, дисциплінованості, відданості Батьківщини.

Педагогічна етика розглядає сутність основних категорій педагогічної моралі та моральних цінностей. Моральними цінностями можна назвати систему уявлень про добро і зло, справедливість і честь, що виступають своєрідною оцінкою характеру життєвих явищ, моральних якостей і вчинків людей. До педагогічної діяльності застосовуються всі основні моральні поняття, однак окремі поняття відбивають такі риси педагогічних поглядів, котрі виділяють педагогічну етику у відносно самостійний розділ етики. Серед цих категорій – професійний педагогічний обов’язок, педагогічна справедливість, педагогічна честь і педагогічний авторитет[4, c.217].

Професійний педагогічний обов’язок – одна з найважливіший категорій педагогічної етики. Тут концентруються уявлення про сукупність моральних вимог, що виставляються суспільством учителю: виконувати певні трудові функції, переважно інтелектуальні, вірно формувати відносини з учнями та їх батьками, з колегами, з суспільством в цілому.

Справедливість характеризує відповідність між якостями людей та їх визнанням, правами та обов’язками. Педагогічна справедливість має специфічні риси, що є мірилом об’єктивності вчителя.

Професійна честь у педагогіці – це поняття, що виражає не тільки усвідомлення учителем свого значення, але й суспільне визнання, суспільна повага до його моральних заслуг і якостей. Вчитель як особистість – не тільки член професійної групи, але і представник суспільства свого часу, вихований в певній духовній атмосфері, неминуче несе на собі риси суспільства, в якому живе. Високорозвинуте усвідомлення індивідуальної честі й особистих якостей в професії педагога виділяється чітко. Якщо вчителем у своєму поводженні і міжособистісних відносинах порушуються вимоги, пропоновані суспільством для ідеалу педагога, то відповідно ним демонструється зневага до професійної честі та гідності. Честь учителя – суспільна оцінка його реальних професійних якостей, що виявляються в процесі виконання ним професійних обов’язків.

Нарешті, педагогічний авторитет учителя – це його моральний статус у колективі учнів та колег. Це своєрідна форма дисципліни, за допомогою якої авторитетний і шанований учитель регулює поводження вихованців, впливає на їхні переконання. Педагогічний авторитет залежить від попередньої морально-етичної і психолого-педагогічної підготовки вчителя. Рівень його визначається глибиною знань, ерудицією, майстерністю, відношенням до роботи тощо.

Основою професійної діяльності вчителя є педагогічний такт. Саме слово "такт” (від латинського tactus) – це форма людських взаємовідносин. Тактовна людина намагається вести себе в колективі так, щоб ні своїм зовнішнім виглядом, ні необережним словом не зіпсувати настрій оточуючим. Педагогічний такт – це професійна якість вчителя. Він є складовою педагогічної майстерності і набувається разом з педагогічною освітою та педагогічною практикою. Повага до учнів, бережливе ставлення до їх особистості лежить в основі педагогічного такту. Такт потрібний вчителю не тільки в його взаєминах з учнями, а й з їхніми батьками, своїми колегами, взагалі з іншими людьми. Для педагогічного такту вчителя велике, а іноді й вирішальне значення мають такі його вольові риси, як витримка і самовладання. Вони повинні перейти в навички і звички педагога. Не навчившись володіти собою, учитель не зуміє додержуватися педагогічного такту.

Отже, серед вимог, котрі ставляться перед педагогічною культурою вчителя, є загальнолюдські вимоги, що були розроблені в ході розвитку педагогічної практики.

Але в сфері педагогічної діяльності свої властивості та вплив має також моральна регуляція, невід’ємним елементом якої є моральне самовиховання. Адже багато вчинків педагога ніхто не контролює. Досить часто вчитель сам дає оцінку своїм діям, сам їх і коректує. Тому, моральний "барометр” вчителя – його педагогічна совість – повинен бути високорозвинутим. Кожен вчитель повинен бути взірцем для свого учня та й для суспільства в цілому.